Стежками Опришків 2019

От давно не відчувала себе такою "відмінницею" як напередодні цього марафону. Моя молодша дитина виявила рішуче бажання ходити в садочок, і вже другий день поспіль у мене було 4 години в день суто на мої справи! Поїхала в фіздіспансер, пройшла весь огляд, зробила справку-дозвіл участі в велозмаганнях. Сказали, серце у мене ого-го, та я і сама знаю :) Пішла оформила страхування. Замовила... нутрікш! Гелі, батончики і навіть... ізотонік у порошку! Бай-бай, фініки-банани та водичка з лимоном і содою, принаймі спробую як воно їхати суто на хімці. На третій день дитина в садочок ходити передумала, але я вже все встигла й так. Квитки на потяг до Солотвино є, житло на нас з Лєною заброньоване, з радощів навіть пішла поприскорювалась на Шахті перед від'їздом. До відпустки від декретної відпустки повна готовність! П'ять днів з подругою, без дітей! У Карпати! З вєліком! Йууу-хууу!

50 км спекотного асфальту від Солотвино до Рахова з наплічниками і ми з Лєною вже в "Апартаментах Баби Яги". Не знаю наскільки назва підходить хатці, в який ми жили, але там були вішалки з опудал кабанячих копит ("Лєна, аааа!!! Я ж вегетеріанка!!!"). Лавиці на вулиці для нічного гадання по зірках. Плита для кави варива чаклунського зілля, телепортаційний екран і головне колодязь з живильною водою. Їм ми користувались на повну після етапів, відмочуючи в холодній воді свої знесилені ножки. А! Ще там були різні шматочки Лєніна. Де ноги, де бюст, де ще що. Мені здається там були фрагменти різних Лєніних. Так і не запитала хазяїна навіщо вони там потрібні. Напевно для компанії статуям якихось дітей, то в велошоломах, то з айпадами в руці, які оточували батут. Баба-Яга, Лєнін, Айпади, Рога і Копита... 

Навколо цих див настав час Ікс! День перший, пролог 3 км. Встигли вдвічі подивитись трасу, кльова! Лєна стартує за дві хвилини до мене - налякала її, що якщо нажену, вечерю готує вона! Ох як Лєна давила на тапки останні метри до фінішу) Але заїхали таки разом, вечерю готували теж разом. До відьомського логвища приєдналась Лора. Вечір, мартіні, зоряне небо, але в хаті якісь дивні хвилювання, заспокоюю Лєну, що тільки-но стартанемо - і все піде так як має пійти і взагалі ми тут відпочивати приїхали. Розповідаю, як я люблю марафони, яке це задоволення декілька годин поспіль відчувати себе згустком енергії, навколо гори і в тебе ніяких зайвих думок! Треба тільки пережити час до старту, а там все зайве відпадає. Короче, сама мудрість)

День другий. 64 км, 2200+ набору. Старт о 9 ранку. Міс мудрість стартує плавно, тримаю лідера Олю в полі зору, їдеться добре, але трошки бережусь. На КП зупиняюсь, п'ю і їм банани, все так м'якенько і плавненько, ну пісня просто! Після другого КП вхожу в азарт наздогнати купку чоловіків, які не зупинялись підкріпитись. Ах! Обхожу, їду, але чомусь різкий підйом перетворюється на плавний траверс і тут міс мудрість-згусток енергії почала думати. У профілі ж перші 35 км майже все вверх по хребту. Вмикаю карту на навігаторі - а й справді, ми не на трасі! Попитала чоловіків поруч як там їх гарміни себе почувають - всі раптом вийшли з трансу і зрозуміли що ми заблукали. Повертаємо назад. Ну, думаю, хвилини 2-3 втратили, нічого, ще все попереду (Страва потім вдома показала зайві шість з чимось хвилин). На хребті бачу, що поки я вивчала паралельні трасі дороги, Олі вже звісно не видно, Надя опинилась попереду, але в полі зору, зараз наздожену. І тут, на спуску з холма зустрічаюсь з яфиновозом, який перекриває всю дорогу і плететься 10 км/ч. Обігнати по чорничникам - не варіант, кричу щоб пропустив, чим дуже смішу людей у кузові. Всім так весело було, крім мене, от чесно. Весь міні-спуск плелась за машиною, доки вкінці не знайшлось місце для обгону. Плюс 2-3 зайві хвилини. Згадую свої вчорашні лекції про відсутність зайвих думок, от тобі міс мудрість і маєш!

Ну але я ж мудра, ага? Нічого просто так не буває, кожен досвід тебе чомусь вчить, або нічому не вчить і в цьому вся суть, всі діла... Наді в полі зору вже нема, але ж - ВАААУУУ! Яка краса навколо!!! Як я тут опинилась взагалі?! Фантастика! Чому я до цього не оглядалась навколо?! І так би блаженно б і їхала собі далі, якби не надумала з'їсти чарівний нутрікшн-гель. Не на бананах ж їхати такий виснажливий етап (хоча і гель я обрала спеціально банановий). І тут - УВАГА! АНТИРЕКЛАМА! - кіно з гарними гірськими краєвидами ввимкнули. Це було настільки бридко!!! Гірше за сиропи від кашлю з дитинства. Мене нудило ще довго. Не допомагало нічого - ані спина Наді, яка все наближалась, ані ізотонік (теж нутрікшн до речі, але він мені сподобався), ані вода на наступному КП, ані вже справжні банани, якими я намагалась заїсти цю нудоту.

Але спуск вже, спуск! Нікого вже точно не дожену, але хочи б доїхати треба. Зараз трошки круто, але прикольненько, мені подобається, а потім дорога вздовж потічка вниз до села, я ж бачила на карті (от саме факт дороги вздовж потічка і мав би мене насторожити). Під кінець крутяку руки вже настільки болять, що не можу тримати руль, всі травми останніх часів дають про себе знати. Зупиняюсь, трясу нервово пальцями, не допомагає. Якийсь джентельмен питає чи все в мене добре, кажу, що чудово! Просто зарядку вирішила зробити, чому б і ні, які тільки дивацтва в людей не бувають. (Я от наприклад знайома з людиною, яка колекціонує монументи Лєніна у себе в дворі). Тільки-но поїхала, як за поворотом лежить гонщик, голова у крові, розбите коліно... Приїхали! Телефона ні в нього, ні в мене, та і зв'язку тут нема, обіцяю визвати йому допомогу на наступному КП, він ніби-то у свідомості, тут же ж все, дорога вниз до села, кажу йому, чекай на підмогу. І ось вона, дорога. Напочатку я все ще сподівалась, що це тільки такий початок, але ж ні. Більше 10 км дороги аля "Восторг Юрия Головацького". Як би наш Юрочка тут істерично ржав, от би його сюди зараз! Каменюки, болота вище втулок (хоча ні, висота бувала різна) і ніякого відчуття, що ти їдеш вниз, ніякого! Руки болять настільки, що мушу себе відволікати чимось від реалій. Думаю як назвати цей шматок траси - "Істерика Головацького" у топі, звісно, але "RaceFace Bottom Bracket Killer" теж нічого (карєтка в знак згоди почала ще сильніше постукувати, добре що дома мене чекає нульцова карєтка, приберегла). На шлагбаумі зустрічаю людей у майці "С.О.". У них є мопед, на якому один з чоловіків завзято і їде рятувати травмованого. Ну-ну, думаю. По цих каміннях, на мопеді, рятувати... Трохи далі болотиста дорога отримує назву "Зцілююща", бо мене обходить той самий травмований, сам, на вєліку, каже що відійшов і вирішив боротись далі (чи то його мопед так злякав, хтозна?). Я не пам'ятаю, як ця дорога закінчилась, але це сталося нарешті! За цей час я зав'язала з веломарафонами, зрозуміла що моє місце на кухні, в кращому випадку за піаніно і взагалі приїду додому і почну БІ-ГА-ТИ!

На останньому КП змастила ланцюг, заїла свою нудоту бананами і кавунчиком і згадала, що зараз піде підйом! Останній! Відіграюсь, подумала я собі. А от і ні! Плелась пішки, ну процентів 40 точно. Ані сил, ані бажання, нічого не залишилось. Тільки рішення зав'язати з веліком стає все сильнішим. Докочуюсь на фініш, лідер Оля, завезла мені чи то не 40 хвилин, Надя завезла 10, я третя. Треба себе заставити поїхати завтра. А потім точно перехожу на біг!

День третій, 47 км, 1500+ набору. Найважче було вишкандибати на старт. А далі вже все пішло, як дівчатам казала ота міс мудрість. Той самий згусток енергії, відсутність зайвого в голові і красота навколо. Руки в мозолях від вчорашнього (перший раз в житті натерла мозолі під час гонки!), ноги дерев'яні, але ж крутять! Трошки змотивувала Олю не розслаблятись, навіть десь виходила вперед. За 7 км до фінішу батарейки якось дуже раптово сіли. Відпустила Олю і дала нутрікшену другий шанс. Може апельсиновий гель не такий бридкий, як той банановий, треба ж десь сили взяти доїхати. Ні, не такий бридкий, а по-інакшому, та все одно він не допоміг :) Мертві бджоли не гудуть. На останньому спуску трохи приклалась від втоми, за 2-3 км до фінішу пропустила Надю вперед і доплелась таки і сама. Надя і Оля привезли мені дві хвилини, я все така ж третя. Ціла і жива! Йу-хууу! Все ж таки поїду ще щось в цьому сезоні, ну Кошицький марафон не пропущу ж, святе.

Нагородження було якось по-особливому святковим, чи то всі раділи, що все вже позаду, чи що. Шампанське, крафтове пиво, квіти, посмішки і нарешті розслаблені розмови. Як так час швидко плинув? Хоча мені вже точно час додому, а то я розчулююсь від одної картини незнайомої дитини поруч з мамою. Відпустка вдалась! Дякуючи оргам цієї супермасштабної події, дякуючі вірній подружці Лєні, улюбленим Карпатам і навіть шматочкам монументів Лєніна.

Photo by Лєна, Лора, велоклуб Градієнт та Petro Strashetskyy